Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Он як?! − Аврора знову підвищила голос.

− Тихо-тихо… − Метр спинив її.

− Пробачте, − мовила дівчина, винувато поглянувши на наставника, і продовжила вже тихіше, але з таким притиском, що чути було, як риплять її щелепи: − Але ж я створювала ілюстрації, я малювала Гната. Мої найкращі роботи − це він: харизматичний, демонічний; його очі − це ж фантастична палітра кольорів, самі лише очі можна малювати нескінченно…

Художниця примружилася й поринула у світ, де існувала лише вона та очі її вигаданого героя. Метр мимоволі всміхнувся. Його потішило наївне захоплення дівчини. Та вона вмить прийшла до тями і, кинувши нищівний погляд на Іллю, продовжила:

− А ти його вбив. Безсердечно. Як чортів маніяк. Як же я тепер малюватиму Гната, якщо його не буде в тексті?

− Я вже сказав: Гнат себе вичерпав, − незворушно вів хлопець. − А якщо вже ти так сильно його полюбила, то малюй і далі на своїх полотнах. Хто ж забороняє? Ну, не буде цих малюнків у нових книжках, то й що? Демонструватимеш свої творіння на виставках у галереях. Думаю, буде чимало охочих на них подивитися. Досить Там інфантильних дівчаток, які закохуються у вигаданих харизматичних героїв.

− Он як? − Дівчина сплеснула в долоні й благально глянула на Метра, шукаючи в нього захисту, але він був незворушний і спокійний.

− Ви лише погляньте на нього! Малюй свої полотна…Та кому він тепер буде потрібний, той Гнат, якщо ти створиш іншого героя?

− То малюватимеш іншого.

− А чому це ти вирішуєш, кого мені малювати? Чому я маю підлаштовуватися під тебе? Це малюй, а цього не малюй; оцього я вбив, тож забудь про нього, а створюй образ нового… Чому це я повинна малювати ілюстрації до твоїх книжок, а не ти писати свої книжки до моїх ілюстрацій?

Метр знову всміхнувся. Тепер він зрозумів справжню причину дівочої люті. Її обурювало не те, що Ілля убив їхнього спільного героя, а те, що в їхній парі саме він головний. Амбітна дівчини не могла з таким змиритися.

− Чому? − не вгавала Аврора. − Чому все вирішуєш ти?

− Бо першим було Слово, − по-філософськи відповів Письменник, але для дівчини це пролунало як знущання.

Вона хоч і запальна, але не дурепа, тому вирішила зіграти на цьому й використати фразу на свою користь.

− Ви чуєте, що він каже? − звернулася вже до Метра. − Це що ж виходить: у нас є первинні таланти і вторинні? Художники − митці другого ґатунку? Так?

Дівчина вже поводилася, як справжній політик, адже знала, що в Країні всі таланти рівноцінні й ніхто не взявся б цього заперечувати.

Назрівав скандал. Відчувши, що запахло смаленим, Ілля, поки не втрутився Метр, швидко і всупереч своєму флегматичному темпераменту випалив:

− А чого це ти так ухопилася за цього Гната? Так пристрасно його захищаєш, ніби й сама, як ті дурнуваті недорослі читачки, закохалася в нього.

− Не можна так зневажливо казати про своїх читачів, − Метр таки вирішив утрутитися. − Адже завдяки їм ми існуємо.

− Так, − здавалося, Ілля й справді завівся. − Але я не про всіх читачів, а про тих, які тільки спотворюють нашу творчість.

Він сердився й молов очевидні дурниці. Це було на користь Аврорі, тому вона мовчки вичікувала момент, щоб завдати нищівного удару.

− Тобто? − Метр відчув, що самовладання його от-от зрадить.

− Я створюю свої книжки з певною метою, я хочу донести до читача якусь думку, мораль… Багато читачів це розуміють, захоплюються красою слова, замислюються над істинами, викладеними на сторінках, але дехто бачить там лише гарненького хлопчину й читає цю безкінечну історію лише заради нього. Тому я вирішив його вбити. Я не хочу множити таких читачів. Хто по-справжньому цінує мою творчість, той матиме задоволення від інших героїв.

Метр замислився.

− Може, ти й правий…

Аврора лютувала. Ще б пак. Утратила таку нагоду розгромити свого опонента. А він, хитрий, дуже вправно вивернувся з доволі непростої ситуації.

− А як же я? − пролунало як відчай. − Ти дбаєш про своїх читачів. А як же шанувальники моєї творчості? Їм подобаються зображення Гната. Чому я не можу заступитися за них?

− Я вважаю, що саме тому, що ти так закохано малювала Гната, цим фанатичним читачкам і передалися твої почуття. Тому сама винна, що мені довелося його знищити. Я не мав права далі травмувати їхні душі й псувати Денисові репутацію…

− А це тут до чого? − дівчина здивувалася. − Як мої малюнки могли зіпсувати йому репутацію?

− А так, що ти жінка, а він чоловік. І хоч ти, як і я, його донор, та не маєш права забувати про цей суттєвий факт.

− Усе одно не розумію.

− І я, − це вже озвався Метр.

− А те, що так малювати можна лише того, кого любиш, свій ідеал. А для чоловіка (це ж логічно) ним має залишатися жінка. Коли ж чоловік так поетично зображає іншого чоловіка − це вже, даруйте, трохи… − Він замовк, добираючи слова. − Емм… трохи не по-джентльменському. Ну, ви мене зрозуміли…

− Але ж ти сам вигадав Гната. Це твій головний герой.

− Але ще більше я вигадав жінок-героїнь, якими такі рясніють сторінки моїх книжок. Вони змінюються, як дівчата Джеймса Бонда, але ти їх чомусь не малюєш, а як і малюєш, то це не повноцінні ілюстрації, а якісь ескізи, штрихи… Я не мав іншого вибору. Гната я мусив убити.

− Ні. Ні, ні, ні. Це нечесно. Аврора розплакалася, мов дитя.

− Я все одно його малюватиму, і ніхто мені цього не заборонить.

− Звісно. − Метр розчулився й навіть хотів був обняти дівчину. Адже вона не винна, що їм з Іллею дістався один на двох реципієнт, до того ж чоловік. А це дуже ускладнювало ситуацію.

Зазвичай у Країні до гендерних питань ставилися дуже обережно. Намагалися так формувати пари «донор-реципієнт», щоб вони були однієї статі. Адже чоловіча й жіноча ментальність, психіка, погляди на життя дуже різні. Та що ж удієш, коли в них виявився один донор?

Хто й чому вирішив свого часу об’єднати Аврору з Іллею в одну творчу пару, Метр уже не пригадував. Нащо